[personal profile] sposterig

Сьогодні день народження моєї бабусі по батьку, Клавдії Федорівни. Царствіє їй небесне, хоч я і атеіст. В перші роки мого життя мої батьки мусили часто переїжджати по цілому Союзу, і мене надовго залишали у діда з бабусею, тому мої найраніші спогади пов’язані з їхньою квартирою і двором, і з бабусиною любов’ю і піклуванням. Вона за натурою була турботливою і доброю людиною, - так згадували всі, хто її знав, - а я ще був першим онуком, тому мені від неї дісталося тепла достатньо на ціле життя. Колись в юності я казав друзям, що ніколи не мерзну, бо «в мене літо в животі»; тепер розумію, що ним мене наповнила бабуся Клава. Я сумую, що вона рано померла – мені було лише дванадцять років, - і я не встиг з нею поспілкуватися як людина з людиною; як казали старші, вона була дуже мудрою особистістю. Цього я сам не дізнався, вона для мене просто бабуся.
Вона народилася в 1923-му році в багатодітній сім’ї залізничника в невеликому мордвинському-мокшанському селі. Її батька через роботу часто переселяли з краю в край, а звідки була її мати – невідомо, бо вона рано померла, і документів не збереглося; Тому ми непевні, чи є в неї (а так і в мене) мокшанське коріння, чи то була просто зупинка в переїздах мого прадіда. Виросла моя бабуся вже з мачухою. Коли почалася Вітчизняна війна, бабуся відразу пішла у медичне училище, і вже у страшному серпні 1941-го вісімнадцятирічною дівчинкою була призвана в армію і пішла на фронт. Мене аж знобить, як уявляю себе на її місці. Вона нічого мені не розповідала про війну, але знаю від батька, що майже два роки провела в позиційних боях під Старою Русою, де совітські війська кілька разів намагалися ззовні прорвати блокаду Ленінграду. Втрати там були страшні, але все-таки медики були не в першій лінії, і тому бабуся вціліла. Мабуть, встигла пройти якісь офіцерські курси, бо закінчувала війну вже лейтенантом медичної служби. Ось запис про один з її орденів:

На фотографії періоду кінця війни вона виглядає приголомшливою високою блондинкою з прямими довгим обличчям, хвилястим волоссям і в золотих погонах, чимось подібною на Любов Орлову, а чимось – на Марлен Дітрих.



Чоловіки, мабуть, казилися – дід раз напідпитку дорікав їй у ревнощах, що якийсь Герой Союзу до неї залицявся, а тоді Герой Союзу – це як зараз поп-зірка. Але, зрозуміло, вийшла вона таки за мого діда, фронтовика (на початку ВОВ він вже служив строкову, тож воював з першого дня), офіцера, який служив у окупаційних військах на території Німеччини; там народився і мій батько. Дід на тодішніх фотографіях симпатичним не виглядає; можливо, в бабусі був і меркантильний розрахунок – але в цьому випадку вона помилилася, дід був ідейним комунякою і нічого собі в тій Німеччині не добув, тільки і вислужив за життя, що двокімнатну хрущовку і горбатого «запорожця». Але була в діда якась вперта харизма і сила впливу – мабуть, цим і підкорив її. Цікаво, що прізвище його вона не взяла. Зрештою, виростили вони двох здорових синів і прожили спокійне забезпечене життя, а це вже немало для того покоління. Працювала все життя фармацевтом, аптекарем, завідуючою аптекою. В зрілому віці була в неї небезпечна хвороба щитовидки, - може, і рак, - через це перенесла операцію, дуже схудла і ослабла, але вижила. Знесла вона і діда, який був людиною важкою, нетерпимою, прискіпливою і критичною до всіх і всього – мусила прощати його неввічливість, а часом і ставити його в рамки. В моєму дитинстві не лінувалася їздити тисячі кілометрів до своїх синів і онука, і бабусею була активною і розвинутою: крім пиріжків і колисанок, я пам’ятаю від неї і постійні походи по музеях, ТЮЗах і цирках (навіть в Москву мене возила на якусь новорічну ялинку у Кремлі), читання мені книжок і уважне розпитування про моє шкільне життя. Бабуся і дід мене балували подарунками, і при цьому справді дізнавалися, що саме я люблю і хочу, і подарунки їхні були мені, малому, справді цінними і радісними. Мама казала, що була здивована тим, як бабуся розпитує мене трирічного, що я хочу їсти – адже в маминій родині дітей до уваги не брали; після цього мама стала вчитися у свекрухи вихованню дітей. І непогано вивчилася .
Померла бабуся від серцевого нападу, коли їй було небагато за шістдесят - швидко і безболісно. Ми жили далеко і довго їхали в поїзді на похорон. В труні я, дванадцятирічний хлопчик, її не впізнав, бо стояв лютий мороз, а я пам’ятав її дуже теплою людиною, і навколо було багато людей, а я пам’ятав її саме моєю, моєю бабусею.

***
Одного разу, коли ми з бабусею кудись їхали в трамваї, я побачив, як якийсь хлопчик гортає паперову іграшку-зкладанку на тему лицарів і замків; і так мені закортіло її! Я цю тему обожнював, а вибір іграшок в радянських магазинах був ніякий. Сказати про це бабусі я посоромився – але вона сама якось це відчула, стала мене розпитувати, що сталося – а тоді підійшла до того хлопчика і дізналася, де воно продавалося. І ми кинули справи і поїхали на дальній край міста в якийсь пісчебумажний потребкооператив і вона купила, купила мені цю справді рідкісну штуку!


(автор її художник Порфіров, виходила вона в 1970-х малими тиражами пару разів)

Який я був радий, досі пам’ятаю. А в минулому році я і сам подарував схожу іграшку такому ж начитаному у лицарстві хлопчику, і він так само був щасливий, і потім щиро ділився захопленням від неї



Так я передав далі трохи радості від моєї бабусі Клавдії :)

Date: 2017-01-01 04:03 pm (UTC)
vladmradio: (Default)
From: [personal profile] vladmradio
о, цих воїнів пригадую - десь з вісімдесятих

Profile

sposterig

May 2017

S M T W T F S
 123 456
78910 1112 13
14151617181920
2122 2324252627
28293031   

Page Summary

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Jun. 23rd, 2017 08:46 am
Powered by Dreamwidth Studios