sposterig ([personal profile] sposterig) wrote2017-03-06 04:24 pm

Лекція Н.Яковенко про повстання як суспільне явище

Минулого тижня підряд відвідав дві історико-політичні лекції, організовані такою ініціативою “Вільна академія змін” і проведені у клубі (коворкінгу? антикафі? опенспейсі?) “MediaHub”. Ініціатори беруть гроші і за присутність, і за онлайн-трансляцію, а публікують потім лише парухвилинні фрагменти заходів, тому я як прихильник свободи інформації і піратства записав лекції на мобілу і вивішую тут. Звук тихий, але в навушниках нормально чути, я перевірив.

***
Перша лекція — шанованої історині Наталії Яковенко на тему “Анатомія повстання”.

Про пані Наталію я знаю вже кілька років завдяки записам її лекцій на ютубі, і ставлюся до неї з великою повагою і цікавістю: вона просто дуже розумна, а ще і раціонально-скептична, як і личить справжньому науковцю. Личить-то личить, але в наш ідеологізований і екзальтований час ця необхідна вченому риса, на жаль, стає все рідшою, і те, що має бути нормою, стає ексклюзивною цінністю. Особливо — серед істориків. Тому я не вагаючись пішов її послухати вживу, і дуже цьому радий. Отримав велике задоволення — вона хороший лектор і цікавий співрозмовник. Однак зміст і висновки її лекції залишили мене розгубленим і незадовільненим. Вона демонтувала героїко-романтичний міф про повстання як інструмент досягнення соціально-історичного прогресу і справедливості — але, як мені здалося, не запропонувала жодної альтернативної пояснювальної моделі. Марксистську заперечила, романтико-націоналістичну заперечила, релігійну теж — а яка тоді?

Вона багато часу приділила аналізу понять “бунт”, “повстання” і “революція” на кількох історичних прикладах - але зрештою вивела до того, що різниця лише кількісна, а не якісна, що всі вони криваві і руйнівні, і всі вони закінчуються поразкою і реставрацією попереднього режиму, а їхні рушійні сили — суб'єктивні і випадкові.
Знов-таки, на фоні сьогоднішнього нагнітання ррреволюційного пафосу і міфотворчості (як про Майдан і УПА з нашого боку, так і про Лугандон і більшовиків з їхнього) така позиція витверезує і включає мозок. Але ж наука, в принципі своєму, має пропонувати пояснення і так здатність до хоча б сякого-такого прогнозування, якщо не керування, а не лише деконструкцію. І цього я не почув — ну, може, не второпав.
Сам я на цю тему багато міркував, і вже давно для себе склав таку пояснювальну формулу:

Бунт — це повстання, рухоме в основному причинами; бунт виникає через (суб'єктивно чи об'єктивно) тяжкі умови життя людей. Люди відчувають сильне бажання позбутися цього страждання, в тому числі і через силове руйнування нестерпного устрою — але далі вони не мислять. Бунт виникає, бо страждання штовхає людей в спину.

Революція — це повстання, рухоме не тільки причинами, а і більшою мірою цілями: людей мучить наявна ситуація і вони хочуть створити іншу, нову; вони мають (байдуже, що приблизне і фантастичне) уявлення про новий бажаний соціальний устрій. Тобто їх не тільки в спину штовхає страждання, а і тягне вперед якась мрія. Ця мрія вже якось описана в застановчих текстах, які вже відомі хоча б найактивнішій частині суспільства, і вже існують якісь організації чи хоча б окремі лідери, що збираються на практиці втілювати бажаний устрій. Якщо все це є, то у бунта більше шансів на перемогу і подальшу зміну стану справ.

Якщо так, то прогнозувати розвиток подій можна не тільки через заміри рівня незадоволеності і агресії серед населення — а і через вивчення масових суспільних уявлень. І, знов-таки, якщо так, то Майдан наш був бунтом, а не революцією, і поразки зазнав цілком закономірно, бо не зміг ані сформулювати власної мети, ані створити сталу організацію для її поступового досягання. І з тих самих причин та агресія, що накопичується у суспільстві зараз, вибухне знов-таки не революцією, а таким самим безрезультатним бунтом.