[personal profile] sposterig
Днями робив генеральне весняне прибирання із миттям вікон, і це зайняло весь світловий день. То для фону я включив собі останню аудіокнигу Пелєвіна “Лампа Мафусаіла”, і всю її прослухав. І взяв мене сум і розпач: так, ніби в якоїсь дуже близької і важливої для мене людини — в батька, наприклад — на моїх очах розвивається сенільна деменція, і нічогісінько не можу з цим зробити, лише з жахом дивитись, як руйнується колись знайома особистість, як вона втрачає свій розум і інтереси, стає дратівливою, дріб'язковою, глупою, як ніч пізньої осені.
 
Віктор Пєлєвін був для мене дуже значущим письменником. Вперше його текст попав мені на очі, коли мені було років двадцять. Я тоді, ще не закінчивши інститут, працював в наркодиспансері і часто сидів на нічних змінах; а в шафі в кабінеті там стояли багаторічні підшивки научпоп журналів, і я їх читав — а там було що почитати. В пізньорадянські часи всякі дисиденти часто ховалися від цензури в дитячих та наукових журналах, там, мабуть, контроль був слабший; “Химия и жизнь” и “Пионер” були для мене в підлітковому віці люком в мистецький андеграунд.
 
На тій роботі мені тяжко було: я був інфантильний, а там же ж горе людське зконцентроване. В стресі я був постійно. І ось на нічному чергуванні попалося мені оповідання про хлопців на містичній стражі в холодну ніч; і так воно мені припало до душі! Звісно, я моментально себе із персонажем ототожнив і сприйняв текст як якесь послання; я тоді активно богоіскатєльствовал. І що цікаво: і автора, і назву оповідання я відразу забув, але враження вкарбувалося навічно. І згодом я навіть став сумніватися, чи не вигадав я його, чи не наснилося воно мені у душевній тривозі? Таке воно було фантасмагоричне.
 
А коли згодом отримав в руки “Чапаева и Пустоту”, то впізнав текст як давно відомого, але забутого старшого друга, чи навіть духовного учителя. І років з десять, всю мою молодість, я дуже уважно до Пелєвіна ставився, дуже важливим він був для формування моєї особистості. Перечитував старе, негайно біг за новим (зрадів, коли він закінчив мовчання), обдумував, обговорював із друзями, і знову перечитував.
Одного разу взимку я мав довгу пересадку в Москві, і виїхав в місто роздивитись. Я Москву погано знаю, завжди там бував лише перескоком. І щоби не відчувати себе вже зовсім одиноким в цих нетрях, став був шукати, що в мене в телефоні є з аудіокниг, і знайшов “Generation П”. І от брожу розгрібаю сніг, захожу на якийсь міст через річку — а в навушниках мені розказують, як в 1993-ому танк з мосту стріляє по парламенту. І в цей момент я озираюся — і овва: ось він, їхній білий дім, підсвічений у темноті, і я на мості! Запам'ятався мені цей дивний збіг.
 
Але десять років тому щось сталося. Стилістично він став нуднішим, жарти стали штучними, а персонажі і сюжетні ходи повторюваними; ну то таке, кожен письменник насправді все життя пише і переписує одну й ту саму книжку. Гірше трапилося із етикою і метанаративом. Ну тобто яку історію розповідає автор, розповідаючи свою історію? Головна історія його була про звільнення від марноти і жорстокості соціального світу шляхом зіткнення лобами найогидніших тварей цього світу — і втечі на волю, поки ті зайняті бійкою за владу. З позитивними героями в нього взагалі-то було напряжно, але завжди існувала закадрова ідейна перспектива, можливість свободи. І головні персонажі в нього були хай егоістичні, але хоча б волелюбні — навіть Стьопа з “Чисел”. Був, правда, і тотально цинічний Татарський — але в тому романі весь тотальний цинізм єльцинської Московщини пожирав сам себе і якимось чином залишав у мене відчуття звільнення від того мороку; там настільки не було хороших ідей і людей, що і вся система не трималася купи і розвалювалася на очах. Але в “Ампір В” система вже не розвалилася, а спокійно собі перетравила непоганих пацанчика з дєвчонкою, а в “Ананасной воде” спецслужбіст із хтонічної мутної потвори вже перетворився на совість нашої епохи, отакої! Мене, стривоженого такою еволюцією пріоритетів, заспокоїв “SNUFF”, в якому повернулися і герой, і визволення; але це було передсмертне опритомнення. Далі пішла задуха і затьмарення. Позитивний герой-шукач зник, альтернатива зникла, навіть потойбічні світи стали бюрократичними казармами, а кагебісти із тупих і смертоносних перетворилися на простєцкіх мужичков-хитрунів. Залишилася боротьба сил за право гіпнотизувати стадо; але і вампіри в “Бетмені”, і ефесбешники в “Мафусаілі” вже не такі самі, як їхні опоненти, а кращі і мудріші. В “Чапаєві” і “Generation П” різні сили знищували одна одну і герой лишався голим на голій землі; а в останніх романах — вже ні, тепер вже одна із сил перемагає, і перемагає по праву, і герой приєднується до цієї сили. І ця сила чомусь — тіньова московська влада. Тягнувся Віктор Олегович до небесної хмарини, а упіймав оберемок вати.
 
***
 
Я залишаю за собою вдячність і повагу до Пелєвіна, і цікавість до його майбутніх нових творів — поки людина жива, все ще можна виправити.

Date: 2017-05-13 04:44 pm (UTC)
juan_gandhi: (Default)
From: [personal profile] juan_gandhi
Эх, вон оно как.
Я-то на него всю жизнь смотрел как на талантливого но несерьезного прикольщика. Мастер слова, не более того. Владел, значит, умами. Да, неудачно получилось, конечно.

Ничего, если дам совет? Читайте классику. Ну или даже Леся; Лесь таки мудрее.

Date: 2017-05-14 04:54 am (UTC)
juan_gandhi: (Default)
From: [personal profile] juan_gandhi
Я его по Эспресо слушал; классный.
Жаль, конечно. Но что ж поделаешь.

Profile

sposterig

May 2017

S M T W T F S
 123 456
78910 1112 13
14151617181920
2122 2324252627
28293031   

Page Summary

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Jun. 26th, 2017 05:38 am
Powered by Dreamwidth Studios