[personal profile] sposterig
Днями робив генеральне весняне прибирання із миттям вікон, і це зайняло весь світловий день. То для фону я включив собі останню аудіокнигу Пелєвіна “Лампа Мафусаіла”, і всю її прослухав. І взяв мене сум і розпач: так, ніби в якоїсь дуже близької і важливої для мене людини — в батька, наприклад — на моїх очах розвивається сенільна деменція, і нічогісінько не можу з цим зробити, лише з жахом дивитись, як руйнується колись знайома особистість, як вона втрачає свій розум і інтереси, стає дратівливою, дріб'язковою, глупою, як ніч пізньої осені.
 
Віктор Пєлєвін був для мене дуже значущим письменником. Вперше його текст попав мені на очі, коли мені було років двадцять. Я тоді, ще не закінчивши інститут, працював в наркодиспансері і часто сидів на нічних змінах; а в шафі в кабінеті там стояли багаторічні підшивки научпоп журналів, і я їх читав — а там було що почитати. В пізньорадянські часи всякі дисиденти часто ховалися від цензури в дитячих та наукових журналах, там, мабуть, контроль був слабший; “Химия и жизнь” и “Пионер” були для мене в підлітковому віці люком в мистецький андеграунд.
 
На тій роботі мені тяжко було: я був інфантильний, а там же ж горе людське зконцентроване. В стресі я був постійно. І ось на нічному чергуванні попалося мені оповідання про хлопців на містичній стражі в холодну ніч; і так воно мені припало до душі! Звісно, я моментально себе із персонажем ототожнив і сприйняв текст як якесь послання; я тоді активно богоіскатєльствовал. І що цікаво: і автора, і назву оповідання я відразу забув, але враження вкарбувалося навічно. І згодом я навіть став сумніватися, чи не вигадав я його, чи не наснилося воно мені у душевній тривозі? Таке воно було фантасмагоричне.
 
А коли згодом отримав в руки “Чапаева и Пустоту”, то впізнав текст як давно відомого, але забутого старшого друга, чи навіть духовного учителя. І років з десять, всю мою молодість, я дуже уважно до Пелєвіна ставився, дуже важливим він був для формування моєї особистості. Перечитував старе, негайно біг за новим (зрадів, коли він закінчив мовчання), обдумував, обговорював із друзями, і знову перечитував.
Одного разу взимку я мав довгу пересадку в Москві, і виїхав в місто роздивитись. Я Москву погано знаю, завжди там бував лише перескоком. І щоби не відчувати себе вже зовсім одиноким в цих нетрях, став був шукати, що в мене в телефоні є з аудіокниг, і знайшов “Generation П”. І от брожу розгрібаю сніг, захожу на якийсь міст через річку — а в навушниках мені розказують, як в 1993-ому танк з мосту стріляє по парламенту. І в цей момент я озираюся — і овва: ось він, їхній білий дім, підсвічений у темноті, і я на мості! Запам'ятався мені цей дивний збіг.
 
Але десять років тому щось сталося. Стилістично він став нуднішим, жарти стали штучними, а персонажі і сюжетні ходи повторюваними; ну то таке, кожен письменник насправді все життя пише і переписує одну й ту саму книжку. Гірше трапилося із етикою і метанаративом. Ну тобто яку історію розповідає автор, розповідаючи свою історію? Головна історія його була про звільнення від марноти і жорстокості соціального світу шляхом зіткнення лобами найогидніших тварей цього світу — і втечі на волю, поки ті зайняті бійкою за владу. З позитивними героями в нього взагалі-то було напряжно, але завжди існувала закадрова ідейна перспектива, можливість свободи. І головні персонажі в нього були хай егоістичні, але хоча б волелюбні — навіть Стьопа з “Чисел”. Був, правда, і тотально цинічний Татарський — але в тому романі весь тотальний цинізм єльцинської Московщини пожирав сам себе і якимось чином залишав у мене відчуття звільнення від того мороку; там настільки не було хороших ідей і людей, що і вся система не трималася купи і розвалювалася на очах. Але в “Ампір В” система вже не розвалилася, а спокійно собі перетравила непоганих пацанчика з дєвчонкою, а в “Ананасной воде” спецслужбіст із хтонічної мутної потвори вже перетворився на совість нашої епохи, отакої! Мене, стривоженого такою еволюцією пріоритетів, заспокоїв “SNUFF”, в якому повернулися і герой, і визволення; але це було передсмертне опритомнення. Далі пішла задуха і затьмарення. Позитивний герой-шукач зник, альтернатива зникла, навіть потойбічні світи стали бюрократичними казармами, а кагебісти із тупих і смертоносних перетворилися на простєцкіх мужичков-хитрунів. Залишилася боротьба сил за право гіпнотизувати стадо; але і вампіри в “Бетмені”, і ефесбешники в “Мафусаілі” вже не такі самі, як їхні опоненти, а кращі і мудріші. В “Чапаєві” і “Generation П” різні сили знищували одна одну і герой лишався голим на голій землі; а в останніх романах — вже ні, тепер вже одна із сил перемагає, і перемагає по праву, і герой приєднується до цієї сили. І ця сила чомусь — тіньова московська влада. Тягнувся Віктор Олегович до небесної хмарини, а упіймав оберемок вати.
 
***
 
Я залишаю за собою вдячність і повагу до Пелєвіна, і цікавість до його майбутніх нових творів — поки людина жива, все ще можна виправити.

Date: 2017-05-14 04:54 am (UTC)
juan_gandhi: (Default)
From: [personal profile] juan_gandhi
Я его по Эспресо слушал; классный.
Жаль, конечно. Но что ж поделаешь.

Profile

sposterig

May 2017

S M T W T F S
 123 456
78910 1112 13
14151617181920
2122 2324252627
28293031   

Page Summary

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Jun. 24th, 2017 10:25 am
Powered by Dreamwidth Studios