[personal profile] sposterig
Місяць тому я написав нецікаве есе для цікавого порталу http://cultprostir.com.ua , який вони опублікували, вдвічі скоротивши. Вивішу тут на пам'ять повний текст.

***
Сепаратисти перемогли. В результаті збройної боротьби і зовнішньої інтервенції вони відділилися і створили свою державу – знов-таки, залежну від зовнішньої підтримки, але окрему від колишньої метрополії і ворожу до неї. Вони підтримують тісні стосунки із сусідньою державою, з якою їх єднає спільна мова і культура, і вочевидь були б не проти приєднатися до неї – але з формально-правових причин продовжують робити вигляд, ніби є незалежним державним утворенням – хоча не всі їх таким визнають. А вони цим і не переймаються – іноземної допомоги вистачає на сите життя, а героїчних спогадів про свої повстання вистачає для національної ідентичності.

Це насправді відбулося – тільки не на Донбасі (на щастя), а в Косові, де я зараз живу і працюю, спостерігаю і порівнюю.
В конфлікті 1996-2000 років між косовськими албанцями і Сербією, що призвів до відділення напівпризнаної Республіки Косово, є багато відповідностей нашій трагедії, що розгортається. Але хто є ким в цьому кривавому спектаклі і яку роль грають ті чи інші актори – залежить від точки погляду, причому одна і та сама постать може бути проінтерпретована з абсолютно протилежних поглядів. На першому рівні узагальнення сепаратисти-албанці тотожні сепаратистам-лугандонцям, а мати-Сербія тотожна неньці-Україні. Але на другому рівні – навпаки: ми, українці, відповідаємо албанцям, а росіяни – сербам, оскільки ми, як і косівські албанці, прагнемо відокремитися від імперіалістичної метрополії, і перетворити лялькову автономію на справжню незалежність. Тоді в цій викривленій матрьошці проросійські лугандонці, спрямовані на злиття з імперською Росією, відповідають Косовській Мітровиці і прилеглим до неї районам, населеним сербами і сепаратистськими по відношенню до косовського уряду. А на третьому рівні узагальнення в головоломку включається і Європа – як реальний політичний суб’єкт (Європейський Союз), так і ідеалізована «європейська цивілізація»; тут сепаратистами постають вже Сербія і Росія, з їхніми мареннями про «третій шлях», специфічну «суверенну демократію» і протиставленням себе «розпущеній Гейропі»; ми ж, українці, як і албанці п’ятнадцятьма роками раніше, виступаємо вірними лоялистами, що прагнуть возз’єднатися зі своєю давньою культурно-політичною метрополією - Європою, і знову стати її частиною.

Короткий лікнеп, про всяк випадок: Косово – гірська область на Балканах між Албанією, Сербією, Македонією і Чорногорією, населена здебільшого албанцями. В останні сторіччя вона переважно входила у склад Османської імперії, а потім в сербські держави (Королівство Югославія, СФРЮ, Сербія), маючи автономний статус. З 1981 року албанці Косова почали громадсько-політичний рух за покращення свого стану, який згодом переріс у рух за незалежність. В 1990-ті роки сербський уряд Мілошевича суттєво обмежив автономію, що підштовхнуло албанців до протестів, потім до створення альтернативних державних структур і, зрештою, до початку ґерильї. В 1998 Сербія ввела значні військові сили, розпочавши репресії проти цивільного населення. На захист албанців втрутилося НАТО, потім інтервенція була санкціонована Резолюцією СБ ООН, і з 1999 року Косово перебувало під зовнішнім управлінням, поступово створюючи власну державну систему, а у 2008 проголосило незалежність. Подорожуючи цією маленькою країною і спостерігаючи за її суспільством, я не можу не екстраполювати тутешні процеси і явища на себе, на нас. Вірно чи ні, але деякі речі здалися мені актуальними – чи такими, що ось-ось можуть стати актуальними – для України.

1. Націєтворчий героїчний нарратив.

Сучасний рух албанців Косова за більшу автономію, а згодом і за незалежність розвивався з 1981 року, і був він масовий і багатовимірний. Збройна ж «Війна за Визволення Косова» точилася недовго (1996-1999), і була радше низкою рейдів нечисельних партизанських загонів. Тим не менш, цього короткого національного зриву виявилося достатньо, щоби спершу пригорнути до себе увагу цілого світу і залучити його собі у допомогу, а потім – щоби створити власну національну ідентичність, розказати самим собі про себе, самовизначившись і самоствердившись. Пам’ятки нетривалої війни і трагедії у Косові усюди: у кожному містечку і селі стоїть монумент місцевому партизану, з героїчним виразом обличчя і детально вирізьбленою зброєю; на кожному другому розі висить меморіальна дошка загиблим у війні тутешнім чоловікам, що загинули у війні; на стінах набиті трафарети про зниклих підчас геноциду людей; у державних інституціях висять не портрети діючого прем’єра, а прості ксерокопії вояків, як з пантеону офіційно визначених героїв, так і з числа сусідських хлопців. І це скрізь – у приміщеннях, на вулицях, на міжміських шосе. Звичайно, подекуди можна зустріти знаки і попередніх ідеологій: стели чи назви вулиць на честь антигітлерівських партизанів Другої світової, пам’ятники загальноалбанським лідерам Середніх віків. Але ані за чисельністю, ані за близькістю до глядача їх не можна і близько порівняти із монументальною пропагандою Війни за Визволення. Саме від цієї події веде нація відлік свого існування, а її учасників визначає як засновників нації. У нинішнього покоління косовських албанців був вибір самовизначення: лишитися «молодшим братом у дружній сім’ї югославських народів», чи злитися із сусідньою вдвічі більшою Албанією у спільній ідентичності; але поки що виглядає так, що косовці вирішили будувати власну націю, і саме на фундаменті героїчного пафосу повстання. Думаю, це дало свій результат: національна символіка видна скрізь, причому здебільшого на приватних подвір’ях і балконах, на футболках і в рекламних кліпах, а весільні кортежі прикрашені не квітами, а прапорами.

Думаю, аналогічний процес пройдемо і ми: самовизначення на основі епосу Великої Вітчизняної Війни передбачає підпорядкування «старшому російському брату», який несправедливо, але ефективно монополізував славу тих подій, а самовизначення на основі ідей і вчинків ОУН-УПА у післявоєнні роки занадто контроверсійне і поділяється далеко не всіма мешканцями України. Тоді ж як масовий порух і звитяга бійців і волонтерів АТО вочевидь є дією, що об’єднує, надихає і мобілізує народ і, що важливо, штовхає його до модернізації, на відміну від шароварного традиціоналізму інших нарративів. Розумно трактоване, емоційне, персоналізоване переповідання насправді героїчних поточних подій може стати сучасним епосом про друге народження української нації – сучасної, демократичної, інтегрованої у світ. Але цей дискурс має бути матеріально втілений у монументальних об’єктах і таких само монументальних текстах, самої публіцистики замало. Маємо наповнити власний інформаційний простір пам’ятками сьогоднішніх подій.

2. Конфлікт – надовго.

Але ідентичність, заснована на боротьбі, спротиві і перемозі передбачає образ ворога. І він тут є, і він поруч, і як знову зробити його другом чи хоча б сусідом – невідомо. Змішана албансько-сербська громада регіону розкололася за етнічною ознакою, а після взаємної крові з’єднатися вже не може. За кілька десятирічь політичного домінування сербська меншина розплатилася вигнанням. Серби більше не присутні у суспільному – культурному, політичному – житті; за півроку життя у півмільйонній столиці Пріштині я зустрівся лише з трьома сербами, і лише один раз побачив прояв сербської культури. Хоча формально сербська мова є другою державною, і рівноправність етносів конституційно затверджена, фактично сербські громади замкнулися в кількох невеликих регіонах і майже не контактують із албанською більшістю; навіть їхні муніципалітети, отримуючи фінансування від пріштинського уряду і крізь зуби декларуючи лояльність йому, фактично ігнорують всі його ініціативи і орієнтуються на Сербію, яка неформально підтримує їх. Конфлікт з часом охолонув – з 2004 року фізичних зіткнень не траплялося; але образа і ненависть трансформувалися у відчуження і підозрілість. Підчас наших відвідин сербської частини Мітровиці молода колега-албанка була надзвичайно напруженою і наляканою – хоча ані бойових дій, ані репресій не застала. Зрештою, і сам візит у сербську частину власної країни був для неї, дорослої жінки, першим у житті. Для мене, стороннього спостерігача, ознаки ворожнечі так само були очевидні: сербські молодики криками погрожували албанцю, що забрів на пограничний міст, на вулицях висіли портрети Путіна і Мілошевича, а графіті на стінах погрожували албанцям і Євросоюзу страшною помстою. Наскільки я можу судити з особистих розмов і спостережень, дружні контакти можливі лише на рівні спілкування один на один, і такі контакти між сусідами і колегами, звичайно, є. Але варто зібратися разом двом одноплемінникам – колективна ворожість до «чужинців» бере гору. І це не є ксенофобією, адже інші меншини – турецька, боснійська, ромська – цілком інтегровані; ворожість існує лише між двома етнічними групами, і причина тому – колишній політичний конфлікт. Найвпливовіша дійова особа цієї ситуації – Європейський Союз – активно і у різних формах тисне на опонентів, щоби примусити їх до примирення; але п’ятнадцяти років вочевидь замало для загоєння цієї рани.

Не думаю, що наш конфлікт набуде таких самих мовно-етнічних рис; але боюся, що навіть після відновлення політично-адміністративного контролю над Лугандонією ментальна відчуженість, образа і підозра між Великою Україною і місцевою громадою залишаться на десятиріччя.

Наслідки конфлікту лишаються актуальними і у внутрішньо-політичному житті країни. Державність Косова була створена бойовиками, які відтіснили інтелігентних дисидентів і правозахисників, що розпочали національний рух, і саме з мілітантів значною мірою склалася політична еліта. Свій бойовий досвід і свою пиху перемогою вони принесли у політику, і це, на жаль, досі дається взнаки. Лише у цьому році були висунуті звинувачення проти одного з очільників держави у жахливих злочинах під час війни, що викликало парламентську кризу; за те саме вічний мер одного з міст був заарештований, втік і знову повернувся за грати; депутат парламенту у сварці прилюдно застрілив політичного опонента. Культ вояків, як бачимо, має зворотній бік, і ми з ним теж стикнемось, коли відчайдухи прийдуть із фронту у владні кабінети. Чи перелаштуються вони до цивільного життя у рамках закону – чи навпаки, перелаштують державу від «права хабаря» до «права кулі»?

3. Побудувати країну наново.

Якщо конфлікт став затяжним, то і підхід до суперництва має бути стаєрським, тривалим. Сербія і підтримувані нею сербські регіони Косова тепер змагаються із албанцями Косова у тому, хто виявиться економічно багатшим і адміністративно ефективнішим, чия суспільно-економічна модель виявиться привабливішою, і хто до кого ще «на колінах приповзе». Крім негативної ідеї – позбавитися диктату Белграду, – косовська інтелектуальна еліта висунула і позитивну: модернізація за європейським зразком. Звичайно, тут Косову на допомогу прийшов ЕС – і грошима, і експертизою. Але косовцям слід віддати належне: вони непогано використали цю допомогу. За п’ятнадцять років країна побудована наново: практично всі будівлі – і державні установи, і приватні оселі – новісінькі, лише одна на сотню зустрічається традиційна місцева мазанка. Дороги чудові – і покриття, і розмітка. Поліція ввічлива, некорумпована (суджу за відвертими відгуками кількох моїх місцевих знайомих і з кількох моїх власних звернень у поліцію з бюрократичних питань) і вочевидь ефективна – рівень злочинності низький, місцеві знайомі кажуть, що двері можна не зачиняти і машини можна не страхувати від угону. Адміністративна система дуже децентралізована, прозора і підзвітна аж до регулярних публічних звітів мерів перед громадою (хоча чиновники, чесно кажучи, не завжди компетентні, дається взнаки відсутність управлінського досвіду – зате нема і тягаря соціалістичного бюрократизму). Преса вільна і прискіплива, активно критична до всіх політиків. За оцінками МВФ і Світового Банку, економіка Косова досить стабільно зростає навіть зараз, і фінансова дисципліна чітка (хоча, як я бачу, ціною урізання соціальних витрат). Коротше кажучи, косовці прагнуть бути европейськішими за європейців, і в піку незрівнянно потужнішій Сербії хочуть увійти в ЄС раніше за неї. Навряд чи це можливо – але старання дає реальний результат зростання якості життя мешканців країни.

Подібним чином, можливу паузу у конфлікті з агресивною Росією і її маріонетками у Донбасі і Криму ми можемо використати для розвитку. Поки нас «візьмуть у Європу», ми можемо будувати Європу у себе. Не думаю, що нам вдасться присилувати сепаратистів до лояльності; але їхні діти природнім чином перейдуть на наш бік, якщо ми зможемо підвищити якість життя у нашому суспільстві.
From:
Anonymous( )Anonymous This account has disabled anonymous posting.
OpenID( )OpenID You can comment on this post while signed in with an account from many other sites, once you have confirmed your email address. Sign in using OpenID.
User
Account name:
Password:
If you don't have an account you can create one now.
Subject:
HTML doesn't work in the subject.

Message:

 
Notice: This account is set to log the IP addresses of everyone who comments.
Links will be displayed as unclickable URLs to help prevent spam.

Profile

sposterig

May 2017

S M T W T F S
 123 456
78910 1112 13
14151617181920
2122 2324252627
28293031   

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Jun. 25th, 2017 12:06 am
Powered by Dreamwidth Studios