метнувся кабанчиком у Киргизію
Sep. 24th, 2017 09:47 pm![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
sposterig Позаминулого тижня я несподівано для себе опинився в іншій частині світу. В Киргизстані.
В четвер ввечері спокійнісінько собі спілкуюся у скайпі з європейським ночяльством, весь в планах на вихідні, аж раптом ні сіло ні впало: «Чуєте, пане Спостеріг, а Ви ж планували поїздку у киргизстанське відділення (таки планував на колись попізже), то чому б і не зараз, тим більш є нагальна необхідність?» І не встиг я й нявкнути на свій захист, аж гульк мені на пошту пада заброньований квиток на суботу, і список доручень. Ну така вже наша справа служива. Козак перепоясався – вже й зібрався.
*
Причому як зібрався: за п’ятницю позакінчував справи, а в суботу на весь день в ліс з колишньою жінкою, малим і його класом, бо у них пікнік і спортивні змагання, а я з рештою чоловіцтва рубав дрова на куліш. Організовано було все чудово, батьківський комітет попрацював творчо і весело. Я, на жаль, не беру вже участь – добре що хоч без скандалу поспілкувався день. І малий був радий, і я. Та і жінка ніби теж. А вночі вже вилетів.
*
Маршрут мені купили найогидніший – ну а який ще залишається за день до відльоту? Мінськ-Москва-Бішкек. Не літав через Раху з 2010-го і радів би й до кінця життя там не бувати. Ну нічого, думаю – пересиджу пересадку у барі в транзитній зоні. Ага, розкатав щелепу: виявляється, ані в Мінську, ані в Москві просто нема транзитної зони! Мені не треба і я не хочу ані в Білорусь, ані в Раху, я просто хочу пересісти з літака на літак і прямувати собі подалі від них - але я примушений відстояти всі черги і зайти в країну, а потім так само відстояти черги, щоби вийти з неї!
Маса людей губить час у цих натовпах, маса службовців зайняті дурним перевірянням документів - для чого? Контроль заради контролю? Причому РБ і РФ нібито мають спільний кордон, але і ті, і інші окремо заповнюють на мене міграційні картки і штампують мені паспорт; набрав цих штампів як Сірко бліх, майже цілу сторінку зіпсували. І натовпи, і натовпи скрізь, і ціни дикі! А ще посміховисько отаке: я, поспішаючи, забув вдома свій парфум, і пішов у д'ютіфрі купити собі щось. Так вони не продають! Бо, бач, я лечу в межах Тайожного Союзу, а між ними не має бути д'ютіфрі. І продавчині одразу радять: попросіть в когось інший посадковий талон, і ми по ньому продамо. От нафіга вводити такі правила, які всі зацікавлені обходити? Та йдіть до біса, принижуватися заради вас не стану, куплю щось на місці.
*
Відвідати Киргизію виявилось дуже приємно. Десять років тут не був. Тоді то була моя перша закордонна місія, я не дуже собою був задоволений, і зараз трохи ніяковів, чи добрим словом мене тут згадують колеги? А те, що я зустріну колег, то було ясно, бо професійна сфера дуже вузька. І таки зустрів аж п'ятьох знайомих, і всі були мені раді, і всі просили щось допомогти і порадити, і після денної роботи ми збиралися за кавою і пивом і до ночі придумляли і виписували нові прожекти.
*
Графік був дуже щільний, і подивитися Бішкек встиг лише прожогом - просто попросив колегу зробити крюк через центр і дати мені десять хвилин пройтися. Там є красивий парк, в ньому алеї, кафешки і два театри. В ті два роки я багато гуляв тут і на самоті, і в компанії. Я тоді був дуже нервовий, а це місце мене заспокоювало, і зараз було дуже приємно знов зустрітися із ним.
Місто в цілому змінилося на краще - дороги кращі, багато нових красивих будівель, торгових центрів, світлових реклам. Десять років тому воно було пошарпане і темне, а зараз помітно сякий-такий економічний прогрес. Як і тоді, центр міста кипить тіснявою всякого дрібного бізнесу, і це дратує і радує - особливо у порівнянні із Душанбе чи Ташкентом, напівмертвими порожніми тоталітарними столицями. Киргизія доволі демократична країна, хаотична і корумпована - але вільна і в поведінці своїх людей, і в політичних процесах, і в підприємництві. Цим ми близькі, і за це я її люблю.
*
І я знову попив максима! Максим (максым) - це така кисленька бражка із крупи, яку продають із маленьких діжок на вулицях; вона шипить і піниться, і одночасно і освіжає, і насичує. Фантастична річ, ніякому квасу і близько не зрівнятися! На смак щось середнє між шампанським і кефіром. Так сумував за ним! Це екстаз і насолода! Обожнюю цей напій. Технологія складна, вдома я його не зможу заквасити. Шкода.
*
Один з наших проектів діє в курортній зоні на озері Исик-Кьоль (Ісик-Куль). Це величний і красивий край. Озеро широченне, а навколо нього кам'яний степ, а навколо степу - захмарні гори. На перший погляд рів'єра, але насправді тут високогір'я, і тому пляжний сезон всього два-три місяці, а далі вже прохолодно. І нічого екзотичного тут не вирощують - холодно, сухо, і грунт кам'яний і засолений. На південному березі навіть трава не росте, лише синюваті хвощі. Пейзажі космічні: синя трава на червоній землі попід оранжевими скелями.
Місцеві колеги мене розважили: після роботи покатали на катері по озеру, а на середині він став і ми пострибали у воду поплавати. Вода трохи солонувата, і берегів не видно в тумані - враження, ніби пливеш посеред моря.
*
За ці десять років зі столиці до курорту проклали справді хороший хайвей - з рівнесеньким покриттям, роздільною стінкою і відбійниками; але із жорстким лімітом швидкості 90, і за три години нас тричі зупиняли за перевищення. Дорога іде вздовж кордону з Казахстаном, часом видно казахські містечка, але людей тут у передгір'ї живе мало. Колеги кажуть, щороку трапляються каменепади, які перерізають дорогу, але служби їх швидко розбирають. До речі, запрацював маленький аеропорт в Чолпон-Аті, і теоретично можна сюди літати.
*
Своєї корінної культури в киргизів обмаль. Від давнини лище наскельні малюнки. В середньовіччі стояли в цих краях кілька міст, а в них була архітектура і література. В місті Баласагун в Чуйській долині жив такий Юсуф Баласагуні, етичні настанови в поезії писав, а на Исик-Кьолі стояло місто Барскон, і перший тюркський лінгвіст і географ Махмуд Кашгарі на своїй мапі позначив його як центр світу. Але монголи - Чінгіз і Тамерлан - знищили міста нанівець, сироглиняні цеглини розпливлися, і на всю країну збереглася одна-однісінька вежа "Бурана" посеред степу. І вижили лише неписемні кочовики, а в них матеріальну культуру вітер по горах розвіює. Тільки і є в киргизів, що усний епос "Манас" та побутове начиння з сукна та шкіри. З цього вони і намагаються роздути націєтворчий культ і туристичну атракцію. За той тиждень побував в такому псевдотрадиційном ресторанчику, а ще на п'ять хвилин заскочили в музеєподібний "Центр кочової культури".
*
Тому не дивно, що киргизи з пієтетом ставляться до радянської частини своєї історії, бо тільки тоді вони отримали можливість будувати власні міста, користуватися своєю мовою в літературі і формувати власні - хай і декоративні - владні структури. Всі пам'ятники Леніну стоять - в місті Баликчи ми проїхали їх аж три - і назви вулиць типу "Радянська" і "Дзержинська" на місці. Мене це дратувало і трохи параноїло. Я весь тиждень не говорив про політику і не лазив в інтернеті, бо боявся ФСБшників і їхніх місцевих прислужників. До речі, лихо не без добра: відчув себе ментально набагато краще, не таким тривожним і зденервованим, ніби якийсь детокс пройшов. Раджу всім спробувати утриматися від політновин на деякий час - дуже освіжає.
*
І через цю радянську ностальгію, і через економічну безвихідь киргизи схиляються перед Рахою, і дивляться на світ її очима. Нічогісінько не знають і не бажають знати про нашу революцію і війну. З самого початку я наткнувся на дике невігластво і вирішив просто не говорити про це, щоби не пошматувати цих телепнів, так вони мене бісили. Охоронець так із симпатією до мене: "А Ви з України? А що це ви там з Росією не поділили?". Інша квочка - бізнесвуман, в Америці вчилася! - каже: "Ну тепер вже ваша війна скоро закінчиться" "Чого б це?!" "Ну ось міст Керченський добудують, і все. Це ж за шлях до Криму війна". Вівці тупі. Відключити б їм Раха-ТБ, то протверезіли б, може, а так - безнадійно.
*
Інша потенційна біда - ісламізація. Самі киргизи мусульмани ніякі : яка взагалі може бути релігія у кочовиків, коли в них ані мечетей, ані мулл, ані писаних священих текстів? Традиційно вони аж до вісімнадцятого сторіччя зберігали язичництво-тенгріанство. Але останніми роками молодь їде вчитися в арабські країни і повертається фанатичними вахабітами, і тисне на оточуючих своїм ісламототалітаризмом. Поки що в північному Киргизстані їм нічого не світить, надто він секуляризований і русифікований; але і тут в мене вже одна колега - в Європі університет закінчила! - ходить закутана, як мумія. А Ферганська долина на півдні вже під контролем ісламістської - не ісламської, а саме ісламістської - культури. Це тривожно. Я вже бачив деградацію суспільства у Таджикістані, і таке саме світить Киргизії - лише на покоління пізніше.
*
На зворотньому шляху літак запізнився із вильотом на дві години (по можливості не літайте компанією "Урал", це скотовозка типу МАУ, та ще й запізнюються) і я пропустив пересадку в Москві. Власне, коли я сів, то до вильоту наступного мого рейсу лишалася ще година, і в нормальному аеропорту я б перебіг від гейту до гейту і рушив би далі, але в Рахє я мусив пройти кордон і довго чекати багаж, тож не встиг. Чекати до завтра не було сенсу, я купив квиток на поїзд і поїхав на Київський вокзал.
Враження від Москви задушливі. В аеропорті величезні рекламні плакати Жириновського з шовіністичним текстом про домінування рускава народа. В аеропортівському кафе стіни обклеєні типу-старими газетами з радянською пропагандою. В електричці з аеропорту в місто в мій вагон зайшла ціла група підлітків з рюкзаками в однакових майках з написом "Рєспубліка Крим"; явно їх спеціально звозили туди на екскурсію - щоби замазати, щоби зробити співучасниками грабіжництва. В метро на кожному кроці оголошення і плакати про терористів і бомби. Поки дві години їхав через місто, мінімум п'ять разів бачив, як мєнти перевіряють документи і обшукують сумки у молодих хлопців (причому тільки російської зовнішності, не у мігрантів; мабуть, з місцевих більше можна бабла стрясти). До поїзда в мене лишалося пару годин і я зайшов в ближчий торгцентр кави попити - і попав під естрадний артобстріл, бо то був їхній День міста і кожен утюг волав "Маасква калбасная сталица красная" з нестерпним пафосом і самозакоханістю. Точнісінько як у нас на Хрещатику на свята, чума на ваші два роди.
*
Вагон був напівпорожній. В моєму купе була літня пара, що все життя живуть десь у Заполяр'ї і їдуть до родичів в Україну. Розпитували мене, боялися наших прикордонників. Скаржилися, що важко там на Сєвєрах стало жити, бо дуже багато якутів з'явилося в їхньому містечку, "а вони нас не люблять". Так вас ніде не люблять, поки ви такі.
*
Як перетнув кордон вночі, насмілився включити інтернет і почитати новини за тиждень. Дарма я це зробив.
*
Ціле життя, з народження самого, носить мене мусорними вітрами історії по всій північній половині Євразії, по недолугій пост(поц)-совітській ойкумені. Неукорінений я, одинокий - зате в чомусь тверезіший і вільніший в судженнях. Коли живеш занурений в єдину свою ідентичність і кон'юнктуру, то весь світ тобі клином зходиться на Україні -
а я співвідношу нас із подібними постколоніальними постімперськими (щось забагато постів) суспільствами. Часом це подорожі в часі: там так, як в нас було десять років тому, а тут так, як в нас буде через п'ять. Порівняно з рештою - нам пощастило із прекрасним кліматом і близькістю до Європи, але ми цю перевагу ніяк не використали, бо темні і ліниві, а ще травмовані і налякані. Нічим ми не кращі за нещасних сусідів, а мусимо стати кращими.
В четвер ввечері спокійнісінько собі спілкуюся у скайпі з європейським ночяльством, весь в планах на вихідні, аж раптом ні сіло ні впало: «Чуєте, пане Спостеріг, а Ви ж планували поїздку у киргизстанське відділення (таки планував на колись попізже), то чому б і не зараз, тим більш є нагальна необхідність?» І не встиг я й нявкнути на свій захист, аж гульк мені на пошту пада заброньований квиток на суботу, і список доручень. Ну така вже наша справа служива. Козак перепоясався – вже й зібрався.
*
Причому як зібрався: за п’ятницю позакінчував справи, а в суботу на весь день в ліс з колишньою жінкою, малим і його класом, бо у них пікнік і спортивні змагання, а я з рештою чоловіцтва рубав дрова на куліш. Організовано було все чудово, батьківський комітет попрацював творчо і весело. Я, на жаль, не беру вже участь – добре що хоч без скандалу поспілкувався день. І малий був радий, і я. Та і жінка ніби теж. А вночі вже вилетів.
*
Маршрут мені купили найогидніший – ну а який ще залишається за день до відльоту? Мінськ-Москва-Бішкек. Не літав через Раху з 2010-го і радів би й до кінця життя там не бувати. Ну нічого, думаю – пересиджу пересадку у барі в транзитній зоні. Ага, розкатав щелепу: виявляється, ані в Мінську, ані в Москві просто нема транзитної зони! Мені не треба і я не хочу ані в Білорусь, ані в Раху, я просто хочу пересісти з літака на літак і прямувати собі подалі від них - але я примушений відстояти всі черги і зайти в країну, а потім так само відстояти черги, щоби вийти з неї!
Маса людей губить час у цих натовпах, маса службовців зайняті дурним перевірянням документів - для чого? Контроль заради контролю? Причому РБ і РФ нібито мають спільний кордон, але і ті, і інші окремо заповнюють на мене міграційні картки і штампують мені паспорт; набрав цих штампів як Сірко бліх, майже цілу сторінку зіпсували. І натовпи, і натовпи скрізь, і ціни дикі! А ще посміховисько отаке: я, поспішаючи, забув вдома свій парфум, і пішов у д'ютіфрі купити собі щось. Так вони не продають! Бо, бач, я лечу в межах Тайожного Союзу, а між ними не має бути д'ютіфрі. І продавчині одразу радять: попросіть в когось інший посадковий талон, і ми по ньому продамо. От нафіга вводити такі правила, які всі зацікавлені обходити? Та йдіть до біса, принижуватися заради вас не стану, куплю щось на місці.
*
Відвідати Киргизію виявилось дуже приємно. Десять років тут не був. Тоді то була моя перша закордонна місія, я не дуже собою був задоволений, і зараз трохи ніяковів, чи добрим словом мене тут згадують колеги? А те, що я зустріну колег, то було ясно, бо професійна сфера дуже вузька. І таки зустрів аж п'ятьох знайомих, і всі були мені раді, і всі просили щось допомогти і порадити, і після денної роботи ми збиралися за кавою і пивом і до ночі придумляли і виписували нові прожекти.
*
Графік був дуже щільний, і подивитися Бішкек встиг лише прожогом - просто попросив колегу зробити крюк через центр і дати мені десять хвилин пройтися. Там є красивий парк, в ньому алеї, кафешки і два театри. В ті два роки я багато гуляв тут і на самоті, і в компанії. Я тоді був дуже нервовий, а це місце мене заспокоювало, і зараз було дуже приємно знов зустрітися із ним.
Місто в цілому змінилося на краще - дороги кращі, багато нових красивих будівель, торгових центрів, світлових реклам. Десять років тому воно було пошарпане і темне, а зараз помітно сякий-такий економічний прогрес. Як і тоді, центр міста кипить тіснявою всякого дрібного бізнесу, і це дратує і радує - особливо у порівнянні із Душанбе чи Ташкентом, напівмертвими порожніми тоталітарними столицями. Киргизія доволі демократична країна, хаотична і корумпована - але вільна і в поведінці своїх людей, і в політичних процесах, і в підприємництві. Цим ми близькі, і за це я її люблю.
*
І я знову попив максима! Максим (максым) - це така кисленька бражка із крупи, яку продають із маленьких діжок на вулицях; вона шипить і піниться, і одночасно і освіжає, і насичує. Фантастична річ, ніякому квасу і близько не зрівнятися! На смак щось середнє між шампанським і кефіром. Так сумував за ним! Це екстаз і насолода! Обожнюю цей напій. Технологія складна, вдома я його не зможу заквасити. Шкода.
*
Один з наших проектів діє в курортній зоні на озері Исик-Кьоль (Ісик-Куль). Це величний і красивий край. Озеро широченне, а навколо нього кам'яний степ, а навколо степу - захмарні гори. На перший погляд рів'єра, але насправді тут високогір'я, і тому пляжний сезон всього два-три місяці, а далі вже прохолодно. І нічого екзотичного тут не вирощують - холодно, сухо, і грунт кам'яний і засолений. На південному березі навіть трава не росте, лише синюваті хвощі. Пейзажі космічні: синя трава на червоній землі попід оранжевими скелями.
Місцеві колеги мене розважили: після роботи покатали на катері по озеру, а на середині він став і ми пострибали у воду поплавати. Вода трохи солонувата, і берегів не видно в тумані - враження, ніби пливеш посеред моря.
*
За ці десять років зі столиці до курорту проклали справді хороший хайвей - з рівнесеньким покриттям, роздільною стінкою і відбійниками; але із жорстким лімітом швидкості 90, і за три години нас тричі зупиняли за перевищення. Дорога іде вздовж кордону з Казахстаном, часом видно казахські містечка, але людей тут у передгір'ї живе мало. Колеги кажуть, щороку трапляються каменепади, які перерізають дорогу, але служби їх швидко розбирають. До речі, запрацював маленький аеропорт в Чолпон-Аті, і теоретично можна сюди літати.
*
Своєї корінної культури в киргизів обмаль. Від давнини лище наскельні малюнки. В середньовіччі стояли в цих краях кілька міст, а в них була архітектура і література. В місті Баласагун в Чуйській долині жив такий Юсуф Баласагуні, етичні настанови в поезії писав, а на Исик-Кьолі стояло місто Барскон, і перший тюркський лінгвіст і географ Махмуд Кашгарі на своїй мапі позначив його як центр світу. Але монголи - Чінгіз і Тамерлан - знищили міста нанівець, сироглиняні цеглини розпливлися, і на всю країну збереглася одна-однісінька вежа "Бурана" посеред степу. І вижили лише неписемні кочовики, а в них матеріальну культуру вітер по горах розвіює. Тільки і є в киргизів, що усний епос "Манас" та побутове начиння з сукна та шкіри. З цього вони і намагаються роздути націєтворчий культ і туристичну атракцію. За той тиждень побував в такому псевдотрадиційном ресторанчику, а ще на п'ять хвилин заскочили в музеєподібний "Центр кочової культури".
*
Тому не дивно, що киргизи з пієтетом ставляться до радянської частини своєї історії, бо тільки тоді вони отримали можливість будувати власні міста, користуватися своєю мовою в літературі і формувати власні - хай і декоративні - владні структури. Всі пам'ятники Леніну стоять - в місті Баликчи ми проїхали їх аж три - і назви вулиць типу "Радянська" і "Дзержинська" на місці. Мене це дратувало і трохи параноїло. Я весь тиждень не говорив про політику і не лазив в інтернеті, бо боявся ФСБшників і їхніх місцевих прислужників. До речі, лихо не без добра: відчув себе ментально набагато краще, не таким тривожним і зденервованим, ніби якийсь детокс пройшов. Раджу всім спробувати утриматися від політновин на деякий час - дуже освіжає.
*
І через цю радянську ностальгію, і через економічну безвихідь киргизи схиляються перед Рахою, і дивляться на світ її очима. Нічогісінько не знають і не бажають знати про нашу революцію і війну. З самого початку я наткнувся на дике невігластво і вирішив просто не говорити про це, щоби не пошматувати цих телепнів, так вони мене бісили. Охоронець так із симпатією до мене: "А Ви з України? А що це ви там з Росією не поділили?". Інша квочка - бізнесвуман, в Америці вчилася! - каже: "Ну тепер вже ваша війна скоро закінчиться" "Чого б це?!" "Ну ось міст Керченський добудують, і все. Це ж за шлях до Криму війна". Вівці тупі. Відключити б їм Раха-ТБ, то протверезіли б, може, а так - безнадійно.
*
Інша потенційна біда - ісламізація. Самі киргизи мусульмани ніякі : яка взагалі може бути релігія у кочовиків, коли в них ані мечетей, ані мулл, ані писаних священих текстів? Традиційно вони аж до вісімнадцятого сторіччя зберігали язичництво-тенгріанство. Але останніми роками молодь їде вчитися в арабські країни і повертається фанатичними вахабітами, і тисне на оточуючих своїм ісламототалітаризмом. Поки що в північному Киргизстані їм нічого не світить, надто він секуляризований і русифікований; але і тут в мене вже одна колега - в Європі університет закінчила! - ходить закутана, як мумія. А Ферганська долина на півдні вже під контролем ісламістської - не ісламської, а саме ісламістської - культури. Це тривожно. Я вже бачив деградацію суспільства у Таджикістані, і таке саме світить Киргизії - лише на покоління пізніше.
*
На зворотньому шляху літак запізнився із вильотом на дві години (по можливості не літайте компанією "Урал", це скотовозка типу МАУ, та ще й запізнюються) і я пропустив пересадку в Москві. Власне, коли я сів, то до вильоту наступного мого рейсу лишалася ще година, і в нормальному аеропорту я б перебіг від гейту до гейту і рушив би далі, але в Рахє я мусив пройти кордон і довго чекати багаж, тож не встиг. Чекати до завтра не було сенсу, я купив квиток на поїзд і поїхав на Київський вокзал.
Враження від Москви задушливі. В аеропорті величезні рекламні плакати Жириновського з шовіністичним текстом про домінування рускава народа. В аеропортівському кафе стіни обклеєні типу-старими газетами з радянською пропагандою. В електричці з аеропорту в місто в мій вагон зайшла ціла група підлітків з рюкзаками в однакових майках з написом "Рєспубліка Крим"; явно їх спеціально звозили туди на екскурсію - щоби замазати, щоби зробити співучасниками грабіжництва. В метро на кожному кроці оголошення і плакати про терористів і бомби. Поки дві години їхав через місто, мінімум п'ять разів бачив, як мєнти перевіряють документи і обшукують сумки у молодих хлопців (причому тільки російської зовнішності, не у мігрантів; мабуть, з місцевих більше можна бабла стрясти). До поїзда в мене лишалося пару годин і я зайшов в ближчий торгцентр кави попити - і попав під естрадний артобстріл, бо то був їхній День міста і кожен утюг волав "Маасква калбасная сталица красная" з нестерпним пафосом і самозакоханістю. Точнісінько як у нас на Хрещатику на свята, чума на ваші два роди.
*
Вагон був напівпорожній. В моєму купе була літня пара, що все життя живуть десь у Заполяр'ї і їдуть до родичів в Україну. Розпитували мене, боялися наших прикордонників. Скаржилися, що важко там на Сєвєрах стало жити, бо дуже багато якутів з'явилося в їхньому містечку, "а вони нас не люблять". Так вас ніде не люблять, поки ви такі.
*
Як перетнув кордон вночі, насмілився включити інтернет і почитати новини за тиждень. Дарма я це зробив.
*
Ціле життя, з народження самого, носить мене мусорними вітрами історії по всій північній половині Євразії, по недолугій пост(поц)-совітській ойкумені. Неукорінений я, одинокий - зате в чомусь тверезіший і вільніший в судженнях. Коли живеш занурений в єдину свою ідентичність і кон'юнктуру, то весь світ тобі клином зходиться на Україні -
а я співвідношу нас із подібними постколоніальними постімперськими (щось забагато постів) суспільствами. Часом це подорожі в часі: там так, як в нас було десять років тому, а тут так, як в нас буде через п'ять. Порівняно з рештою - нам пощастило із прекрасним кліматом і близькістю до Європи, але ми цю перевагу ніяк не використали, бо темні і ліниві, а ще травмовані і налякані. Нічим ми не кращі за нещасних сусідів, а мусимо стати кращими.
no subject
Date: 2017-09-24 08:12 pm (UTC)Ну хоть у киргизов обошлось без диктатуры.
no subject
Date: 2017-09-25 12:42 am (UTC)no subject
Date: 2017-09-25 12:55 pm (UTC)no subject
Date: 2017-09-25 02:49 pm (UTC)no subject
Date: 2017-09-25 02:54 pm (UTC)no subject
Date: 2017-09-25 06:12 pm (UTC)Интересно, что в *станах получилось именно - и только - у киргизов. Видимо, там в эпоху ссср удалось сохранить досоветскую социальную структуру, и она как-то сработала.