sposterig

Кацапи в інтернеті до позаминулого року (допоки я ще вважав за можливе із ними розмовляти) часто були пижились мені дорікти: «Ну вот і чєво ви дабілісь сваімі майданамі?!» Я інколи намагався пояснити цим сліпорожденним поняття кольору через метафору:

В еволюційній біології – а ми теж є її суб’єктом – є спокуса для недостатньо раціональних і занадто романтичних мислителів пояснювати зміни через мету, якої нібито прагне досягти істота чи вид. Але це помилка. Вірним питанням для розуміння є не «Навіщо, для якої мети?», а «Чому, з якої причини?». Те, що живе навколо нас, стало таким, тому що склалися певні обставини, а істота до них якось пристосовувалася, тілом чи поведінкою. Чи не пристосувалася і вимерла. Жираф не витягував свою шию – просто жирафи з короткою шиєю померли. Або трансформувалися у свиней.

Так от до людських суспільств це теж відноситься. Великі соціальні події відбувається не з метою, до якої люди ідуть вперед, а з причини, яка штовхає людей у спину. Людям просто не залишається іншого вибору, як реагувати на обставини. Інколи ця реакція виявляється невдалою, і суспільство гине чи деградує. Інколи щастить, і через вдалу реакцію суспільство змінюється на краще. Європі, здається, повезло, але на то не було продуманого плану (плани були лише у тоталітаристів типу якобинців, нацистів і більшовиків), а просто так воно вийшло.

Так і наші Майдани не мали жодної вербалізованої програми, жодної внятної мети, жодного плану дій. Вони мали лише причину: морально нестерпне приниження. Неможливо було більше терпіти бандитський терор і безпросвітність янукучмізма. Хай гірше, аби інше, і що б там далі не було, але вони більше no pasaran по наших згорблених спинах.

Можна було коритися і далі. Можна-можна: багато суспільств живуть у вічній покорі, і нічого. Багато наших сусідів такі – білоруси, росіяни, молдавани. З їхніх жирафів вижили тільки ті, що схожі на свиней – але вижили і далі собі існують. А от інші сусіди – поляки – мали гонор регулярно повставати і боротися: причому так само бездумно, як і наші Майдани; плани були дурні і нереальні, була лише емоційна причина. Наражалися кожен раз на різанину і терор, але не покидали свою бунтарську звичку. Не розумію, як їхні жирафи-графи зберегли свої довгі шляхетські шиї, але зараз є Польща – і є Росія, і ми бачимо різницю.

З іншого боку, реагування на обставини – явище нетривке і протирічливе: вчора нестерпно було жити під януковичем, і відбувся майдан, завтра нестерпно стане жити під порошенком, і знову відбудеться майдан – але вже з іншими, дуже небезпечними результатами. Як ото в «Американських богах» раби спалили корабель, на якому самі пливли. Так, може трапитись і загибель держави через гонор і непокорний дух, як поляки не раз губили свою державу.

Чи значить це, що треба терпіти? Чи значить це, що треба повставати? Не знаю відповіді, та і саме питання безглузде, як я намагався в цьому тексті пояснити. Суспільство – істота без голови (хоча і з шиєю, яку можна здавити), воно не здатне промислювати майбутнє, воно лише реагує на нагальний поштовх у спину. Одні люди і суспільства реагують на це штовхання повстанням, інші – схилянням. В обох випадках відбувається відповідний відбір, виживають або сякі, або такі – або жирафи, або свині. Я не знаю, як реагуватиме українське суспільство. Свині теж можуть жити, то ж не злочин, це просто метафора така. Тільки довга історія покаже, кому і в якій подобі вдасться вижити і продовжитись.