Євразія, Остазія, Центразія
Oct. 31st, 2017 12:19 pm![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
sposterigПоза-позаминулий тиждень провів у Ташкенті, столиці Республіки Узбекістан. Колись я там вже побував був, але проїздом на один день, то мене тоді тільки штрикнуло током, і майже нічого не розглядів; а цього разу пройшов досить тривалий курс електросудомної терапії, і повернувся я сумний і сумирний. Людина ж бо за природою є істота проста і харчотравна, і щоби в цьому пересвідчитись, відвідай Узбекістан, а далі облиш свою гординю і будь слухняним хлопчиком.
*
Ташкент справляє гарне враження. Широченні довженні пряменні проспекти. Асфальтне покриття – чудове. Будинки вздовж трас пофарбовані і впорядковані; в основному пізньорадянські, але багато і новобудов. Вночі вулиці освітлені не лише ліхтарями, а і обведеними по контуру великих будинків світлодіодами. Парки і алеї зелені, підстрижені, підметені. По дорогах сунуть машини геть-усі новенькі і акуратні. Центральна частина особливо простора, зелена і блискуча: на широких площах серед підстрижених кущів стоять біломармурові палаци і куполи – це урядові будівлі і музеї. Молоді чоловіки поголовно в білих сорочках і краватках. Поліцейські в гарній формі слідкують за порядком. Троянди й виноград - красиве і корисне.
*
На другий-третій день придивляєшся - і хочеться розстібнути верхнього гудзика, бо трохи задушно стає. Помічаєш, що ці красиві площі, парки і вулиці - порожні. По них не ходять люди. Так, відстані завеликі і не всюди пішки дійдеш - але ж можна доїхати транспортом чи машиною? А ні, чомусь не доїжджають: припарковані в центрі машини лише службові, а люди в цих парках - лише поліцейські. І їх не просто багато, а надто багато: на кожному розі і в кожному підземному переході; щоби зайти в метро, мусиш пройти три поліцейські кордони, два з яких обшукають твої сумки. Починаєш бачити, що машини на дорогах всі однаково білі і сірі, і 90% потоку складають одні й ті ж чотири моделі (виготовлені в країні; ввезти авто неможливо, мусиш ставати в чергу на купівлю місцевого продукту та ще й довести легальне походження твоїх грошей). Кав’ярень обмаль, а в кав’ярнях в принципі нема вайфаю (як і в цілому по країні майже нема інтернету), тож суспільного простору нема ані в реалі, ані в віртуалі. Молодь охайна - але одноманітна, бо примусово носить білий верх-чорний низ-темну краватку (і примусово після дев’ятого класу вся іде в професійні коледжі). В суботу вони, вочевидь так само примусово, ідуть в музеї чи галереї під наглядом педагогів (я ударно пробігся по ташкентській культурі, відвідавши в один день два музеї і театр, і скрізь бачив такі організовані групи студентів). А ті музеї, красиві зовні, виявляються беззмістовними всередині, наповненими замість експонатів вкрай ідеологізованими макетами і плакатами. І люди виявляються покірними і довірливими: один схвалює андіжанський розстріл, інший гордиться, що заарештованих наркоманів в тюрмах вбивають за неписаним законом, третій не розуміє, чому мені не подобається реєстрація в поліції, і всі при нагоді і без неї вголос схвалюють державу і порядок в ній.
Ну що ж, і я похвалю. Там справді придушено і ісламістів, і наркомафію, там держава надає реальну підтримку сиротам, там чисто і безпечно на вулицях, там підтримують місцевого автовиробника, там потужна власна кіноіндустрія, там людина не відчуває себе самотньою, бо повсякчасно перебуває під подвійним наглядом держави і сусідської громади… Є за що хвалити державу, насправді. А хто не хвалить - той мовчить.
Бо за цим слідкують: я, наприклад, мусив за місяць надіслати колегам своє резюме, копію паспорту і детальний план відрядження, з усіма зустрічами - щоби вони взяли для цього дозвіл в своєму КГБ; при цьому дозвіл поширювався лише на Ташкент, з'їздити в Самарканд (як хотів) мені не дозволили; відразу по приїзді в мене забрали паспорт на реєстрацію в поліції, а віддали лише за півдня до відльоту; а російсько-узбецький перекладач, якого мені найняли, виявився гебешним наглядачем. Ясно, що в такій ситуації лишаються тільки ті, кого задовольняє життя без вибору.
*
А більшість людей таки задовольняє, і не тільки в Узбекистані, а скрізь по світу. Життя – процес постійного складного і нервового вибору, і втомлена ним душа радісно йде за тим, хто обіцяє плов, спокій і відчуття правоти. На тому тримається і Совок в наших головах, на тому знову й знову проростають нацистські ідеї в головах бритоголових підлітків. Узбекістан майже чистий лабораторний приклад: в ньому законсервувався СРСР (бо перший секретар автоматично став ханом), плюс додалася нацистська ідея національної зверхності узбеків над рештою. Приклад чистий, але не єдиний - РФ до цього прагне, Китай так живе, на Заході є ультраліві і ультраправі, які хочуть так жити. Орвелівська Євразія-Остазія дуже легко може перейти в реальність, і десь вже перейшла.
*
Ташкент справляє гарне враження. Широченні довженні пряменні проспекти. Асфальтне покриття – чудове. Будинки вздовж трас пофарбовані і впорядковані; в основному пізньорадянські, але багато і новобудов. Вночі вулиці освітлені не лише ліхтарями, а і обведеними по контуру великих будинків світлодіодами. Парки і алеї зелені, підстрижені, підметені. По дорогах сунуть машини геть-усі новенькі і акуратні. Центральна частина особливо простора, зелена і блискуча: на широких площах серед підстрижених кущів стоять біломармурові палаци і куполи – це урядові будівлі і музеї. Молоді чоловіки поголовно в білих сорочках і краватках. Поліцейські в гарній формі слідкують за порядком. Троянди й виноград - красиве і корисне.
*
На другий-третій день придивляєшся - і хочеться розстібнути верхнього гудзика, бо трохи задушно стає. Помічаєш, що ці красиві площі, парки і вулиці - порожні. По них не ходять люди. Так, відстані завеликі і не всюди пішки дійдеш - але ж можна доїхати транспортом чи машиною? А ні, чомусь не доїжджають: припарковані в центрі машини лише службові, а люди в цих парках - лише поліцейські. І їх не просто багато, а надто багато: на кожному розі і в кожному підземному переході; щоби зайти в метро, мусиш пройти три поліцейські кордони, два з яких обшукають твої сумки. Починаєш бачити, що машини на дорогах всі однаково білі і сірі, і 90% потоку складають одні й ті ж чотири моделі (виготовлені в країні; ввезти авто неможливо, мусиш ставати в чергу на купівлю місцевого продукту та ще й довести легальне походження твоїх грошей). Кав’ярень обмаль, а в кав’ярнях в принципі нема вайфаю (як і в цілому по країні майже нема інтернету), тож суспільного простору нема ані в реалі, ані в віртуалі. Молодь охайна - але одноманітна, бо примусово носить білий верх-чорний низ-темну краватку (і примусово після дев’ятого класу вся іде в професійні коледжі). В суботу вони, вочевидь так само примусово, ідуть в музеї чи галереї під наглядом педагогів (я ударно пробігся по ташкентській культурі, відвідавши в один день два музеї і театр, і скрізь бачив такі організовані групи студентів). А ті музеї, красиві зовні, виявляються беззмістовними всередині, наповненими замість експонатів вкрай ідеологізованими макетами і плакатами. І люди виявляються покірними і довірливими: один схвалює андіжанський розстріл, інший гордиться, що заарештованих наркоманів в тюрмах вбивають за неписаним законом, третій не розуміє, чому мені не подобається реєстрація в поліції, і всі при нагоді і без неї вголос схвалюють державу і порядок в ній.
Ну що ж, і я похвалю. Там справді придушено і ісламістів, і наркомафію, там держава надає реальну підтримку сиротам, там чисто і безпечно на вулицях, там підтримують місцевого автовиробника, там потужна власна кіноіндустрія, там людина не відчуває себе самотньою, бо повсякчасно перебуває під подвійним наглядом держави і сусідської громади… Є за що хвалити державу, насправді. А хто не хвалить - той мовчить.
Бо за цим слідкують: я, наприклад, мусив за місяць надіслати колегам своє резюме, копію паспорту і детальний план відрядження, з усіма зустрічами - щоби вони взяли для цього дозвіл в своєму КГБ; при цьому дозвіл поширювався лише на Ташкент, з'їздити в Самарканд (як хотів) мені не дозволили; відразу по приїзді в мене забрали паспорт на реєстрацію в поліції, а віддали лише за півдня до відльоту; а російсько-узбецький перекладач, якого мені найняли, виявився гебешним наглядачем. Ясно, що в такій ситуації лишаються тільки ті, кого задовольняє життя без вибору.
*
А більшість людей таки задовольняє, і не тільки в Узбекистані, а скрізь по світу. Життя – процес постійного складного і нервового вибору, і втомлена ним душа радісно йде за тим, хто обіцяє плов, спокій і відчуття правоти. На тому тримається і Совок в наших головах, на тому знову й знову проростають нацистські ідеї в головах бритоголових підлітків. Узбекістан майже чистий лабораторний приклад: в ньому законсервувався СРСР (бо перший секретар автоматично став ханом), плюс додалася нацистська ідея національної зверхності узбеків над рештою. Приклад чистий, але не єдиний - РФ до цього прагне, Китай так живе, на Заході є ультраліві і ультраправі, які хочуть так жити. Орвелівська Євразія-Остазія дуже легко може перейти в реальність, і десь вже перейшла.
no subject
Date: 2017-10-31 01:40 pm (UTC)no subject
Date: 2017-10-31 08:12 pm (UTC)no subject
Date: 2017-10-31 03:04 pm (UTC)no subject
Date: 2017-10-31 08:16 pm (UTC)no subject
Date: 2017-11-01 12:13 am (UTC)