sposterig

В Мистецькому Арсеналі була лекція німецьких істориків про те, як там меморіалізують жертв і злочинців тоталітарних режимів і як осмислюють і розуміють те, що тоді відбулося. Двоє говорили про нацизм, один про комунізм.

Я при цьому про всяке думав.

- Більшість людей більшість часу діє не самостійно, а відповідно до системи, перетворюючись на злочинця, чи героя, чи жертву не за власним рішенням, а тому що в таку ситуацію потрапляє. Ті, хто тисячами вбивали людей в нацистських чи більшовицьких катівнях, вважали себе сумлінними законослухняними людьми, «просто час зараз такий». І я, може, став би таким. Я в інтернатах часто бачив, як добра людина звіріє, коли стає педагогом у звірячій структурі. Тому я пильно обдивляюсь навколишні системи, аби не втрапити, бо пересилити їх не зможу.

(це поштівка, що зображує початок будівництва концтабору Флоссенбюрг)

- Сили і свідомості на самостійний чин в нас замало, а життя коротке, не встигаємо помудрішати. Ну, хтось вчиняє, але надто зрідка – один з народу одного разу за життя, та й то якщо пощастить. Наприклад, якщо трапляється революція, то млявій масі випадає шанс напівпрокинутися із напівсну і ворухнути пальцем, а як пальців мільйон, то і зміна системи – ненадовго – стає можливою. Правда, ще потрібний хтось не напівсонний, а реально здатний висунути програму дій і швидко щось змінити, бо і його бадьорість швидкоминуща, і невдовзі він вгрузне в систему – чи стару, чи нову, яку збудує. Якщо збудує, з допомогою народу. У нас так не вийшло, народ пручнувся двічі, але не знайшлося ні людини, ні партії, яка захотіла б змінити систему, і ми тонемо в старій.

- Розказали історію про цього хлопця: він був польським військовополоненим і жив на фермі як остарбайтер. І полюбив німецьку дівчину, і відповідно до расових законів його за це повісили. Показували фотографії публічної страти: натовп, офіцери, фотографи. А шоб не трахав нашу дівку, бо ми самі її трахатимемо. От і вся основа того расизму, що арійського, що слов’янського, що неандертальського.

прізвище його було Майка

- Німці – по-різному, але – засудили нацизм і комунізм, а ще важливіше, що і конкретних нацистів і конкретних комуністів. Покарали більшість з них не суворо, але сам факт засудження важливий: суд назвав злочин злочином, злочинця злочинцем, і покарав. Це важлива операція над хворим тілом – розріз, вичавлення гною, ампутація. А у нас ідеологію засудили, а людей, які її втілювали через злочини – ні, не засудили. Вони залишилися при владі чи при статусі, а значить, отруйний гнойовик лишився всередині тіла. Якась мара безтілесна під назвою «комунізм» чи «московщина» нівечила народ, і ми цю мару засуджуємо, а-та-та! Але всіх тих конкретних людей поруч із нами, які розстрілювали, депортували і саджали невинних – не засудили. І ті обивателі, хто цим користувався, хто доносив, хто грабував майно депортованих, хто цькував – співучасники теж вийшли сухими з води. А значить, можна. Тому і рецидив так легко трапився: ті, хто розстрілювали Небесну сотню, бачили приклад своїх дідів, що так само розстрілювали сусідів - і лишилися непокараними. Свавілля розбещує, і наші владці розбещені аж з радянського часу. Тому розстріли траплятимуться знову.

- Ще лектори поставили питання про пам’ятники злочинцям – мовляв, що робити з пам’ятниками прикордонникам берлінського муру, які стріляли у втікачів? Вони же – прикордонники – просто сумлінно служили законам своєї держави, їх призвали у армію, не питаючи, примусили, а хтось із них і загинув під час служби. Я спершу вирішив, що питання дурне і для нас неактуальне – треба такі пам’ятники зносити та і все, бо та держава була антилюдська. А потім подумав, що то мої емоції, а прагматика вимагає якогось компромісу. Бо в цілому майже всі чоловіки від мого покоління і старше так чи інакше послужили в радянській армії, і хтось із них мусив і злочини вчиняти, і як до них ставитись? Зараз суспільство і держава прийняли позицію «не ставитись ніяк», робити вигляд, що такої проблеми – служба злочинній системі, виконання злочинних наказів – взагалі не існує. Але така сліпота вдарила по нас у 2014-му році, коли – я повторююсь – українські міліціонери (і в Києві, і в Донбасі) стріляли в українських громадян, сумлінно виконуючи накази начальників. Бо ніхто за чверть сторіччя не поставив того питання – «що робити зі злочинними наказами злочинної влади».

***

а в залах була виставка пам'яті Леся Курбаса, і була вона дуже цікава. І теж багато чого можна подумати про його творчість і стосунки із тиранією, але то окрема тяжка тема.